Коли стихає місто

Дощ закінчився раніше, ніж ми встигли відкрити парасолю. Під аркою стояли троє незнайомих людей, і кожен робив вигляд, що чекає на когось іншого. Насправді ми просто дивилися, як вода тече вздовж бордюру, несучи дрібне листя та випадковий клаптик паперу.

Після дощу місто на кілька хвилин змінює голос. Шини звучать м’якше, розмови під навісами стають ближчими, а вікна перестають відбивати тільки небо. У калюжах з’являються другі поверхи, яких не помічаєш у суху погоду.

Один із людей під аркою пішов першим. За ним інший. Я залишився ще на хвилину, хоча вже не було жодної причини стояти. Іноді найкраща частина дороги — пауза, яку ніхто не планував.